Феномен Василя Симоненка. Позакласний захід для учнів 7-9 класів

    Феномен Василя Симоненка.

Позакласний захід для учнів 7-9 класів

 Мета заходу. Доповнити знання школярів новою інформацією про життєвий шлях поета, про провідні мотиви його творчості; розвивати пам‘ять, вміння систематизувати та узагальнювати почуте; прищеплювати інтерес до вивчення творчої спадщини В.Симоненка.

Обладнання: мультимедійна презентація, портрет В.Симоненка.

                            Хід заняття

1.     Вступне слово вчителя.

Тривалий час український народ не знав своєї історії, не знав імен багатьох талановитих письменників, що своїм гострим і натхненним словом прагнули наблизити людей до ідеалів добра та справедливості, гуманізму, правди. У 60-і роки ХХ століття в українську літератури приходять обдаровані, сміливі поети – І.Драч, В.Стус, Л.Костенко, Д.Павличко, В.Симоненко. У своїй творчості вони підносять загальнолюдські цінності та ідеали, пробуджують національну свідомість та патріотичні почуття українців.

Василь Симоненко прожив недовге життя – лише 28 років, але його життя продовжується в його поезії, бо вона близька своїми мотивами і сьогоднішньому читачеві.

Феномен Василя Симоненка – а саме так можна визначити загальнонаціональне місце поета з Черкас в українській поезії середини минулого століття – залишається феноменом навіть серед обдарованої плеяди столичних шістдесятників. А от чому, спробуємо з‘ясувати на сьогоднішньому занятті.

2.     З дитинства (повідомлення учнів-дослідників творчості).

Новий акцент у не вельми щедрий на факти життєпис Василя Симоненка вніс Петро Жаботинський з Полтавщини своєю публікацією в «Літературній Україні» - «Василь Симоненко – з козацького роду».На підтвердження цього симоненків земляк наводить такі дані : Василева прабабуся Варвара Остапенко-Щербань тривалий час зберігала отриману у спадок від свого батька дворянську грамоту за військові заслуги.-Засновником роду вважається прадід Василя Симоненка – Панас Щербань, який працював волосним писарем у Тарандинцях за 9 кілометрів від Біївців. Онук Панаса Щербаня, Федір, започаткував відгалуження родини в Біївцях, приставши в прийми до Ганни Сизоненко. Рідний дід Василя, Федір, славився тим, що «майстерно вишивав рушники й сорочки, полюбляв читати книги був прекрасним оповідачем» - ось яке генетичне коріння живило талант визначного поета. Василева мати  «…замолоду була вродливою, тямовитою, мала чудовий голос, часто виступала а сільській сцені…». Мрія стати вчителькою привела її до Лубенського педагогічного інституту, однак усилу життєвих обставин провчилася там недовго. Зрадлива доля звела її із «зальотником» Андрієм Симоненком -  самодіяльним актором, учителем і художником. Але ненадовго – недарма Василь називав його «пошти батьком». Все недовге життя боліло Василеві те, що невдовзі по його народженню батько зник і провідав сина тільки по закінченню війни у погонах капітана. Кажуть, подався потім у північні краї, і слід його прохолонув.

Народився Василь Симоненко 8 січня 1935 року у с.Біївцях на Полтавщині. Дитинство припало на роки війни, було важким, голодним. Мати тяжко працювала, заробляючи згорьований шматок хліба. Допомагали дідусь та бабуся, які любили свого кмітливого онука. Від матері Галини Федорівни та від діда Федора малий Василь брав перші уроки доброти, любові, невтомну жагу знань. Дід був неписьменним, не ходив до школи, але самостійно навчився грамоти, багато читав, розповідав онукові про минуле. До школи Василь ходив у сусіднє село аж за 9 кілометрів. «Як на мої 14 років, то це не так уже й мало»,- написав В.Симоненко в оповіданні «Дума про діда».  Учителька згадує: «У класі Вася виділявся серед учнів, по-перше, своїм бідним одягом, по-друге, своїм розумом. Навіть учителі не читали стільки книжок, як наш найкращий учень». Вірші почав писати ще в шкільні роки.

3.     Навчання в Києві.

У 1952 році В.Симоненко вступив на факультет журналістики Київського університету, де водночас із ним вчились Ю.Мушкетик, В.Підпалий, В.Шевчук, С.Тельнюк. Ще у студентські роки В.Симоненка вразив «вірус поезії». Але він не спішив здобувати визнання, як його більш помітні ровесники-шістдесятники. З часом він почав активно працювати в університетській літературній студії, де його обрали старостою.

4.     Журналістська та літературна діяльність В.Симоненка у Черкасах.

Одержавши у 1957 році диплом, працював у Черкасах у редакціях газет «Черкаська правда» (1957-1960), «Молодь Черкащини» (1960-1963). Як журналіст він сміливо висвітлював суспільні проблеми, різко критикував прояви бюрократизму, неуваги до трудівників, теплим словом відгукувався про порядних працьовитих людей. Проте змістом і сенсом його життя була тільки поезія.

         У провінційних Черкасах Симоненко жив, наче на острові, не маючи відповідного середовища побратимів і шанувальників. Тому він так любив мандрувати, ділитися своїми думками, прагнув творити, шукати. Часто він їздив до Києва, де завжди був «своїм» серед митців-шістдесятників. Разом з А.Горською, І.Світличним, Є.Сверстюком, Л.Костенко, І.Драчем відвідував відомий Клуб творчої молоді. Там він активно виступав на літературних вечорах, брав участь у творчих дискусіях, виїздив на зустрічі з робітничою та сільською молоддю, мав свідому просвітницьку настанову: розбудити у своїх сучасниках почуття національної гідності, запалити їх серця прагненням національного відродження. Крім того, брав участь у роботі комісії, метою якої було перевірити чутки про масові розстріли в енкаведистських катівнях і відшукати місця таємного поховання жертв сталінських репресій.

Василь Симоненко і Алла Горська обійшли десятки побілякиївських сіл, опитали сотні людей і з допомогою своїх добровільних помічників з числа тамтешніх жителів виявили урочища, де ревні служителі більшовицького режиму ховали сліди своїх жахливих злочинів.

Відомо, що саме за участю Василя Симоненка були відкриті таємні братські могили жертв сталінізму на Лук’янівському, Васильківському кладовищах, у Биківнянському лісі. Ці «речові докази», що послужили незаперечним аргументом геноциду, – хіба могли вони не сколихнути ніжну душу поета, спричинитися до справжнього вибуху звинувачень тій системі, яка не тільки вбивала в людині людське, а й планомірно винищувала цвіт українського суспільства?! Василеві почуття, що залишилися за конкретикою написаного ним із товаришами Меморандуму з вимогою оприлюднити ці місця й перетворити їх у національні Меморіали, який вони відправили на адресу Київської міськради, лягали у зболені поетичні рядки.

Хтозна, чи розумів тоді Василь, що чинить, по суті, громадянський подвиг, однак він не міг не розуміти, що підписує собі смертний вирок.

Тож трагічна смерть 28-річного поета була закономірністю радянської системи, яка, побавившись трохи у демократію, злякалася вільнодумства молодої генерації і всіляко – аж до фізичного знищення – змушувала її замовчати. Коли – застосуванням пожежних машин і водометів, як це було під час мирного зібрання київської молоді біля пам’ятника Шевченку на знак сотих роковин прибуття праху Кобзаря з Петербурга до України для перепоховання його на Чернечій горі; чи сокирою, котрою було підступно вбито Аллу Горську; цензорським пером, що безжально шматувало кров’ю писані твори; чи залякуваннями й арештами, усілякими інсинуаціями. А коли й жорстоким побиттям, як це фатально сталося з Василем Симоненком, після чого його життя згасало, немов тремтлива свічечка на вітрі.

Кожен по-своєму реагував на ту атмосферу дедалі сильніших заморозків опісля такої короткої відлиги. Вільнодумний козацький Василів дух бунтував проти наруги над особистістю, повзучого репресивного свавілля можновладців. Він не втомлювався (і не боявся) звірятися у любові до України – маю на увазі як страх бути покараним, так і звичайний для поета острах смислових повторів:

Україно! Ти – моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Підозріле ставлення владців до Василя Симоненка спричинили не тільки його чесна громадянська позиція та сміливі трибунні вірші, а ще й той факт, що твори поета побачили світ на Заході: у мюнхенській «Сучасності» було опубліковано щоденникові «Окрайці думок» та недруковані в Україні вірші.

У щоденнику Василя Симоненка залишився запис від 3 вересня 1963 року: «Друзі мої принишкли, про них не чути й слова. Друковані органи стали ще бездарнішими й зухвалішими. “Літературна Україна” каструє мою статтю, “Україна” знущається над віршами. Кожен лакей робить, що йому заманеться… До цього ще можна додати, що в квітні були зняті мої вірші у “Зміні”, зарізані в “Жовтні”, потім надійшли гарбузи з “Дніпра” й “Вітчизни”…»

Це Василь писав уже через рік після звірячого його побиття, коли остаточно стало зрозумілим, що система відверто демонструє свою силу, вказуючи українській інтелігенції місце «на задвірках», а то й у тюрмах, і недавній юнацький наїв розтанув, як дим. Натомість прийшли гіркота й усвідомлення своєї трагічної долі. Усвідомлення, бо до того було тільки інтуїтивне відчуття, про що свідчать написані поетом за вісім років до смерті рядки: «…в тридцять смерті в очі подивлюсь».

Як згадують очевидці, влітку 1962 року на залізничному вокзалі в Черкасах між буфетницею ресторану і Василем Симоненком сталася суперечка, причиною якої послужило те, що за кільканадцять хвилин до обідньої перерви вона відмовилася продати йому пачку цигарок. Шум привернув увагу двох міліціонерів, які вимогливо попросили пред’явити документи. Їхня реакція на редакційне Василеве посвідчення була неадекватною: на очах у здивованої публіки вони скрутили поетові руки й потягли до вокзальної кімнати міліції.

Василя забрали звідтіля наступного ранку колеги-журналісти Петро Жук, Віктор Онойко та поет Микола Негода. Ось як згадували його «визволителі» те повернення із Сміли до Черкас: «Коли Василь сів на переднє сидіння поруч із шофером, повернувся до нас і закотив рукава сорочки:

– Ось подивіться…
Ми жахнулися: всі руки були в синцях.
– А на тілі, здається, жодних слідів. Хоч били. Чим били, не знаю. Якісь товсті палиці, шкіряні і з піском чи що. Обробили професійно. І цілили не по м’якому місцю, а по спині, попереку.
– За що? – вихопилося в нас.
– Я, бачте, їм не сподобався. Коли везли туди, погрожували: ну, почекай, ти ще будеш проситися, на колінах повзатимеш. Я ж їх поліцаями обізвав і ще… Вони затятими виявилися. Як же, потрапила до рук така птиця. Та, мабуть, і звикли ставитися до людей, як до бидла…

Василь вилаявся і потім додав:
– У тому казематі мене зачинили. Я почав грюкати в двері. Довго не відчиняли. Я ще дужче. З’явився один здоровило, як лещатами, скрутив за спину руки, на зап’ястя наче зашморг накинув, штовхнув донизу, на дерев’яний лежак і прив’язав до нього поясами, що там були. Тепер я вже не міг і ворухнутися. Руки пекло, як у вогні. Кажу: що ж ти робиш, гад? Отоді він і почав мене лупцювати. І зараз відчуваю, ніби щось обірвалось усередині…»

14 грудня 1963 року В.Симоненко помер у черкаській лікарні (за офіційною версією від раку), похований у Черкасах.

Симоненко не страждав манією величі: "Я розумію, що поет з мене такий собі. Але бувають і гірші. Такі, як я, теж необхідні для літератури. Ми сво­їми кволими думками угноїмо ґрунт, на якому виросте гігант. Прийдешній Тарас або Франко. Жду його, як віруючий пришестя Христового. Вірю, що мені по­щастить почути радісну осанну на честь його приходу. Хай тільки не зневажає він нас, маленьких чорноробів поезії. Він виросте з нас" 

5.     Сучасники про поета.

«Василь був худющий і кострубатий…Він уперто, насуплено дивився в корінь. Сам він, наче корінь, вийшов з землі, з органічною любов‘ю до неї і свого селянського роду» (Є.Сверстюк»

«Василь Симоненко писав просто і чесно, він тільки виписувався, тільки починався. Йому, відірваному від столиці та її новацій, було найтяжче. Симоненкові судився найдовший шлях у поез ію і -  на пекучий сум – найкоротше життя» (І.Жиленко)

 «Щира дружба і, сказати б, якась взаємна закоханість лучила Івана Світличного і Василя Симоненка, який зупинявся в нього під час своїх приїздів до Києва, ділився своїми творчими задумами, “начитував” на Іванів магнітофон нові поезії. Саме завдяки Світличному було збережено багато неопублікованих тоді (та й довго ще після того) творів Симоненка; саме завдяки Світличному вони знайшли шлях до “самвидаву”, а потім і на Захід» (І.Дзюба).

Ще одна цікава подробиця: в тій пачці листів Симоненка, що зберігалися у Світличних, на кожному листі ліворуч зверху каліграфічним почерком поета виведено: “СЛАВА УКРАЇНІ” (зі спогадів М. Осадчого та з публікації листів В. Симоненка в «Сучасності»).

6.     Поетичний віночок.

В.Симоненка випоїла своїми соками рідна земля, дарувала йому натхнення й талант, дала йому голос сердечний і ніжний. А він як вдячний син проніс свою синівську любов до Вітчизни через усе  життя. Він не встиг сказати все, що мав на думці, не встиг на повну силу розвинути свій талант. З життя друком вийшли лише дві його книги: «Тиша і грім» та «Цар Плаксій і Лоскотон».

Верби й тополі, діброви й гаї,

Стежка між нивами плідними,

Гордо я вас називаю – «мої»,

Щиро вважаю вас рідними.

Ваша краса, ваша врода нерушена,

Ваше буяння, сади,

Владно ввійшли в моє серце зворушене

Та й залишилися в нім назавжди.

         Ще в дитинстві я ходив у трави,

В гомінливі, трепетні ліси,

Де дуби мовчали величаво

У краплинах ранньої роси.

Бігла стежка вдалеч і губилась,

А мені у безтурботні дні

Назавжди, навіки полюбились

Ніжні замріяні пісні.

Все в тобі з‘єдналося, злилося-

Як і поміститися в одній!-

Шепіт зачарований колосся,

Поклик із катами на двобій.

Ти даєш поету дужі крила,

Що підносять правду в вишину,

Вченому ти лагідно відкрила

Мудрості людської глибину.

І тобі рости й не в‘януть зроду,

 Квітувать в поемах і віршах,

 Бо в тобі великого народу

Ніжна і замріяна душа.

         Я і в думці обняти тебе не посмію,

А не те, щоб рукою торкнутися смів.

Я люблю тебе просто – отак, без надії,

Без тужливих зітхань і клятвенних слів.

Навіть в снах я боюсь доторкнутись до тебе,

Захмеліть, одуріти від твого тепла.

Я кохаю тебе. Мені більше не треба,

Адже й так ти мені стільки щастя дала.

7.     Рефлексія.  Підсумок заняття.

-То в чому ж полягає феномен В.Симоненка?